Казка про Будяка та Суничку

Якось в одному суничному царстві жила юна Суничка. Поки була зима, вона зі своїми родичами ховала корінчики у підземеллі величезного сімейного маєтку і ніхто, окрім близьких, не міг побачити та оцінити красу та ніжність того чарівного творіння.

Та ось все частіше та тепліше почало пригрівати сонечко, сповіщаючи про прихід весни. Суничне сімейство, старі та молоді, вирішило, нарешті, вийти на світ божий, розправити листочки, привести себе у порядок, вмиваючись ранішньою росою. Найостаннішою, начебто соромлячись своєї краси, вийшла юна Суничка. Заплющила очі, піднявши голівку до сонечка, посміхнулася: “Яка краса!”— вирвалося з її грудей.

Цим вигуком вона привернула увагу сусідів. Десятки очей поглянули на неї: виповзаюча із нори ящірка, метушливий мураха, пролітаюча над ними муха, горобчик на черемсі — всі вони думали із захопленням: “Та й насправді, яка ж вона красива!”

Та були ще очі, сумні-сумні, що дивилися на юну красуню із затінку дерева. Там жив одинокий Будяк. Побачивши Суничку, його колюче серце забилося з болем, а в очах заблищали сльози. Чому? Тому, що кохання не завжди радість та щастя.

А Будяк кохав. Він полюбив чарівну Суничку з першого погляду. Боліла його душа, бо він, одинокий, ніким не любимий та колючий розумів, що це юне творіння ніколи не належатиме йому. Більш того, навіть ніколи не посміхнеться йому, не подивиться у його бік.

Летіли метушливі дні. Уся Сунична рідня почала готуватися до великого свята. Суничка приміряла весільне вбрання. Наречена була чарівна. А хто ж жених? Суничка ще не знала його, хіба що з розповідей родичів. Довго шукати не треба було. В царстві по сусідству жив принц, також представник старовинного відомого роду. Ось їх батьки і домовилися. Маєтки поруч, родючі ґрунти, просторі території...

Був тихий ранок. Суничка тільки що вмилася діамантовою росою та вийшла на прогулянку. Чому їй сьогодні так сумно? Наближається день її весілля. Скоро в її житті відбудеться щось дуже таємне, поважне. Щось, що зовсім змінить його уклад. Чи готова вона до цього? Чи не занадто рано брати на себе таку відповідальність? Вона ж ще така молода. Їй подобається веселитися, балакати з усіма, хто зустрічається на дорозі. Вона така безтурботна. Вона вільна та радіє цій свободі. Але з іншого боку, їй так цікаво пізнати інше доросле життя. Та й просто хочеться побути нареченою, вдягнути біле плаття, стояти поряд з нареченим та приймати поздоровлення рідних. Про нареченого вона майже не думала. Чи кохала вона його? Вона ще не знала, що таке кохати.

Глибоко занурена у свої думки йшла Суничка. Та раптом стало дуже темно. “Що таке? Сонце сховалося? Буде дощ?” — подумала. Та ні, тільки зараз вона побачила, що стоїть у затінку здоровенного дерева, звідки дивляться на неї очі якогось дивного створіння. Воно зовсім негарне, колюче, але не зле, не лякаюче.

- Добрий ранок. Мене звати Суничка. А хто Ви та чому ховаєтеся у тіні?

- Здрастуй, мила Суничко. Я — Будяк. Я тут живу, бо всі мене бояться і ніхто не любить.

- Дивно, я навіть не уявляла, що таке буває. У мене, наприклад, багато друзів та знайомих і усі мене люблять.

- Чарівна, Суничко, справа у тому, що краса завжди приваблює, а потворність — відлякує. Судилося нам народжуватися не для краси. То й ховаються будяки, щоб не чути глузування. Це ж так боляче.

Будяк тяжко зітхнув. А потім посміхнувся, та не потворною посмішкою, яка природна на негарному обличчі, а доброю, ласкавою, та промовив:

- Розкажи краще про себе. Як ти поживаєш?

- Ах, Будячок, — сама не розуміючи чого, промовила його ім'я ніжно, — скоро я вийду заміж. Сьогодні цілий ранок я міркую добре це чи не дуже.

Почувши ці слова Сунички, похмурий вираз знову повернувся на обличчя Будяка.

- Ось як... і хто ж той щасливець?

- Один принц із сусіднього царства. Родичі кажуть, що він гарний, — відповіла Суничка.

- А ти сама, що думаєш про нього? Ти його кохаєш?

- Я не знаю. Я його ще не бачила. Знаєш, розкажи мені краще про кохання.

“О, це питання, — думав Будяк, — як сказати цьому юному творінню, що таке кохання. Як щемить серце, коли він дивиться на неї, як боляче йому, як воно радіє зустрічі з нею. Це і є кохання. Але чи є для нього слова?”

- Я навіть не знаю...— відповів він.

- Ну ти, наприклад, кохав? — стояла на своєму Суничка.

- так, так я кохаю ...

- І хто ж вона?

- Я відповім тобі, але пізніше, добре? А зараз я розкажу тобі, що таке любов. І Будяк почав свою розповідь:

- Я вже казав, що будяки народжуються не для краси. Та ми здатні розквітати чарівним цвітом, коли хтось покохає нас, та побачить те, що приховано під негарною зовнішністю. Дуже-дуже давно, коли жила моя прапрабабуня, в неї закохався Соловейко. Він заспівав їй найгарнішу пісню, у якій вихваляв її красу. Усі насміхалися над птахом., тому що моя прапрабабка була потворна. Та Солова зміг розгледіти в ній те, чого не бачили інші. Та о, диво! Від слів кохання вона розпустила такі гарні квіти, що їй позаздрили б навіть троянди. Тоді усі погодилися, що Соловей був правий. З тієї пори будяки розквітають від кохання. Він мовчав. Мовчала і Суничка. А потім підняла очі та запитала:

- Скажи, Будячок, а що то таке, що треба побачити, що заховане під негарною зовнішністю?

- Це знає той, що любить. Тільки закохані очі можуть те побачити. Він уже хтів було відповісти на питання, кого він любить, та Суничка сказала:

- Мені пора. Не сумуй Будячок. Дозволь мені приходити до тебе.

- О, звичайно. Я буду такий щасливий! Я ж..., — та він не доказав. Суничка попрощалася та пішла додому.

Суничка дотримала обіцянку. Інколи вона приходила у гості і вони довго спілкувалися. Балакали про весну, природу, життя — про все. Поступово вона звикла до колючої зовнішності Будяка і він навіть здавався їй симпатичним. Ще Суничка вмовляла його виходити із затінку, де він сидів, щоб прогулятися. Після таких прогулянок він ставав особливо привабливим. І тоді Суничка зрозуміла, що іноді можна побачити красу і в потворстві.

Залишалося дуже мало днів до Суничного весілля. Завтра вона побачить нареченого. А сьогодні вона востаннє пішла до свого друга, щоб попрощатися назавжди, бо більше не зможе приходити до милого, хорошого Будячка.

- Здрастуй, Будячок. Чому ти такий сумний сьогодні? — спитала Суничка, побачивши сльози в його очах.

- Здрастуй, ти ж прийшла попрощатися, так, моя мила? Мені було добре з тобою і буде тебе дуже не вистачати. В мене ніколи не було друзів. Я був такий одинокий довгі роки. Та раптом цієї весни я почув: “Яка краса!”, а потім побачив тебе. Я ніколи не бачив чарівнішої за тебе, не чув такого ніжного голосу. Коли ти почала відвідувати мене, мій затінок осяяв. Та це було не тільки світло сонця, воно йшло з твого серця і ти дарувала його мені. Як же боляче тепер тебе втрачати. Пам'ятаєш, колись ти спитала, кого я кохаю. Я вже не раз хотів зізнатися. Суничко, я кохаю...—та вона перервала його:

- Не треба, благаю тебе, Будячок, не треба. Я знаю... Вибач.

Вона розплакалася та побігла додому не попрощавшись.

Наступний день був похмурий. Чи так тільки здавалося Будяку. Надвечір він почув шарудіння. Напружив зір, та побачив, що до його дерева наближається Суничка.

- Будячок, рідненький! — і вона кинулася прямісінько в його колючки. Та якими ж м'якими вони виявилися. Вона ридала, а Будяк гладив її оксамитові пелюстки.

- Суничко, що трапилося?

- Дорогенький мій, Будячок! Я нічого не хочу. Не хочу одружуватися.

- Ти бачила свого нареченого?

- Так.

- Він гарний?

- Так, Будячок, він дуже-дуже гарний. Та я не хочу виходити заміж. Ми довго-довго балакали. Він сподобався мені. Мені було добре з ним. А потім він пішов. Я подумала, що завтра весілля. Потім згадала тебе. А коли зрозуміла, що більше тебе не побачу, мені стало дуже погано. Я зрозуміла, що ти дорогий мені. Будячок, я завжди хочу бути з тобою. Я не зможу без тебе. Я кохаю тебе. Я тільки зараз це зрозуміла. Я розгледіла те, що не бачать інші — твоє прекрасне серце. Я розгледіла ту красу, сховану від усіх. Будь зі мною. Ти потрібен мені.

Увесь час, поки Суничка так палко освідчувалася Будяку, він мовчав. Йому було приємно та боляче усе те чути. Та він вже заздалегідь знав свою відповідь.

- Слухай, мила Суничко. Ти знаєш, я дуже кохаю тебе. Та я дуже хочу, щоб ти була щаслива. Та повір, я не зможу тобі цього подарувати. Ти бачиш, який я негарний. Я знаю, що тобі завжди буде боляче, коли усі будуть казати : “Яка вона чарівна, а він такий потворний”. Зізнайся мені, ти закохалася у свого нареченого. Він ще чужий тобі, але я впевнений, що ви будете щасливі, будете любити один одного.

Суничка відповіла:

- Мені дуже важко. Я сама себе не розумію. Я кохаю тебе і водночас його. Та як таке може бути? Будячок, рідненький, допоможи мені.

- Суничка, йди додому. Тебе чекають, тебе шукають. Завтра ти вдягнеш плаття та будеш найгарнішою.

- А як же ти?

- Не думай про мене. Я дуже щасливий, що в моєму житті були ці дні. Була ти. Йди. Та прощавай.

Він востаннє торкнувся своєю гілочкою її — своєю рукою її руки.

- Прощавай, — сказала Суничка та пішла в ніч.

Наступний день видався на славу. Все сяяло під сонцем. Все живе вбралося в найкращий одяг, святкуючи весілля усіма любимої Сунички.

- Яка гарна пара, — казали всі навкруги.

Та тут пішли чутки: “Чи ви знаєте, що потворний Будяк вийшов на сонце та ще й розквітнув. Та квіти його гарніші за троянди”. А стара ящірка сказала:

- Я чула від своєї бабки, що будяки розцвітають раз у житті у славу любові. Це добрий знак, що він розквітнув саме сьогодні.